У Ялточку та на Жигуленочке

40

Чекав друзів, стояв неподалік — п’ять разів у хвилину приставали одні і ті ж зазивали вокзальні. Фінальний діалог:

— Їхати треба? Алушточка, Ялточка, Мисхорчик! Судак, Новий Світ!
— Ні, дякую.
— Поїхали, недорого, Бахчисарай, Севастополь!
— Ні, дякую, не треба.
— Ну поїхали, четвертак до Ялти!
— Ні.
— Скоро поїдемо, три місця залишилося!

Я мовчу. Зазивала хапає за руку:

— Ну що, поїдеш? Швиденько, недорого, їдемо відразу, в касах чергу!
— Ні, сказав же! — гидливо струшую погано миту волохату лапу. — Не треба так нав’язуватися!
— Ах ти ж блін, їхати він не хоче, нормально сказати не міг! Понавесил тут ще, @#$%&! (У мене на рюкзаку бовтається прикраса з декількох планок пам’яті різних епох.)
— Та за$%#л ти! — кричу я на весь вокзал.

Розумію ваше завзяття, але поводьтеся пристойно! Вас там занадто багато, щоб дати в морду, але ж потрапите-таки коли-небудь.